В 1964 роцi в нашому клубi вперше пролунало це магiчне слово – КОДАР. Тодi ми не знали, що так называється досi не вивчений молодий гiрський хребет в пiвнiчно-схiднiй частинi Забайкалля. Збiрались туди нашi "аси" - А. Бурмаков, В. Кашенцев, В. Юфа та iншi, а ми, простi смертнi, радi були хоч чим-небудь допомогти їм.

Суворим був цей похiд. В дикiй, несхоженiй тайзi немає нi стежок, нi орiентирiв. Стрiмкi пiкоподiбнi вершини Кодара виритi натiчною кригою. Доводилось прорубати першi стежкi в хащах кедрача. В день просувались по 2 км. Заблукваши, жорстоко голодували. Це було справжнє випробування мужностi i витримки. Вони повернулись схудлi, зрослi, але безмежно гордi i щасливi, з власною пiснею:

В центральнiй, льодовиковiй, частинi Кодара вони вiдкрили новий перевал i на честь нашого клубу назвали його "РОМАНТИКОМ".

"Старички" покидають клуб, але залишаються їх невгамованi мрiї, потяг до незвiданого. I ось через 2 роки полiтехнiки знову збираються в далеке Забайкалля, на "свiй" перевал. Нас було семеро – три дiвчини i четверо хлопцiв. Не у всiх був досвiт ходiння по горах, але у кожного було величезне бажання пiти на Кодар. Воно пiднiмало нас рано-вранцi на тренування, примушувало заучувати, повторювати, закрiплювати основнi прийоми пiдйому, переправи i т.п. Керiвник – Валерiй Полянський, студент II курсу, але його слухають, йому вiрять, i це дуже важливо.

Групi належало впершее перейти перевал "РОМАНТИК". Хто хоче пройти нашим шляхом, побувати разом з нами на мiсцях подiй – читайте витримки з щоденника групи.

11 липня. В дорозi. Сьогоднi будем де? В Новосибiрську. Добра рiч транспорт. I не думалось, що заїдемо так далеко. Незвичне – вивихнутий час. О пiв на першу ночi починає свiтати, а в двi години зустрiчаємо сонце. Ми ще не перебудувались i лягаємо спати на свiтанку. Ось незвичне у тебе в руках. Можеш "потрогати рукою" вiдноснiсть категрiї часу.

14 липня. Приїхали в Читу. Переповненi сподiваннями, бадьорi. Земля здається величезною пiсля тижневого сидiння в поїздi. Тепер треба вилiтати в Чару. Але це дуже складно. Чара лежить в долинi i бачить небо раз на мiсяць. Чекаємо погоди.

16 липня. Вiдчайдушнi ж тут льотчики. Набридло чекати погоди, i полетiли. В грозу. Моторошно. Летiти 3 години. Непривiтно зустрiчає нас тайга…

Нарештi, негода вiдступила, виглянуло сонце, i ми побачили гори. Гори плоскиi, по них ходять велетенськi бiли хмари. Попереду, з хмар, визирають пiки, вкритi снiгом. Внизу виднiється дивне, застигле озеро. По ньому – нерухомi жовтi хвилi. Спускаємось донизу i переконуємось, що це пустеля. Справжня пустеля, з барханами i колючками, затиснена з усiх бокiв тайгою. Починається нерозгадане. Звiдки таке дивне сусiдство – болотиста тайга i пустеля? Вони немов борються. Пустеля сповзає в тайгу, а деiнде молодi ялини збiгають вгору, на пiсок. Хто ж кого?

Чара. Село з такою чудовою назвою лежить в оточеннi суворих хребтiв, серед непрохiдних болiт i тайги. Населення складається наполовину з евенкiв, наполовину з бiглих каторжникiв. Тепер в Чарi населення значно збiльшилось. Сюди приїхали геологи розробляти надра Кодара. Район кипить. Приїздять будiвельники, шляховики.

За 2 роки тут багато змiн. В ущелинах виросли новi тимчасовi поселення, деякi старi - опустiли. Поселення рухаються вслiд за геологами.

18 липня. 2 днi сидимо в будиночку одного геолога. Погода погана. З неба тече. Навколо розвезло. А в похiд уже нетерпиться.

Ввечорi виходимо. Чорный Кодар страшним зловiсним птахом навис над селом. Ущелина оповита туманом, але на завтра обiцяють погоду.

20 липня. Наш шлях проходить в ущелинi рiчки Середнiй Сакукан.

21 липня. Сьогоднi повиннi дiйти до розвилки, де з двох рiчок утворюється Середнiй Сакукан. Вздовж берегiв лежить яскраво-синя фiрнова крига. Звiдки вiн взявся тут, в долинi? В одному мiсцi рiчку перетинає величезний мiст. На протилежному боцi – могила геолога Нiни Азарової (її iменем названий 14-ий льодовик),

22 липня. Взяли перевал. Погода препротивна. Вологий туман з крупинками снiгу. Перевал неприємний, все сиплеться з-пiд нiг. Внизу немає дров. Ночiвля має бути спартанською – на скелях i без вогню. Завтра – "Романтик". Хвилюємось.

23 липня. Стоїмо в долинi рiчки Льодникової. Вона бере початок бiля самого "Романтика". Перевал не видно, вiн ховається за хребтом, але видимiсть прекрасна. Все iскриться. Пiдйом на перевал дуже складний, пiдходи по пояс в снiгу. Через кожну годину посилаємо розвiдку. I при пiдйомi, i при спуску використовуємо канат. Небезпечне "живе" камiння, крутий снiжник i сипуча морена напружують нерви, виснажують. Нашi хлопци проявляють справжнiй героїзм. Мало не на руках переправляють нас, дiвчат, пiд навислим камiнням. Ледве торкнешся рукою – i загуркоче, завиє каменепад. Встигай лише ховатися за виступ скелi, повиснути на канатi, зiбгавшись у клубочок… Вони не сердяться на нас, коли ми боїмось, пiдбадьорюють, жартують. Гриша Дронов зi своїм незмiнним гумором був тут як нiколи до речi.

Штурм тривав з 7 год. 30 хв. До 12 год. ночi. Ну й "подаруночок" приготували для нас "старички"!.. Зняли їхню записку в червонному гаманцi. Значить тут пiсля них нiхто не був. На перевалi свище, завиває вiтер. Дуже холодно. Темнiе. Попереду ще не менш небезпечний спуск. Та ми щасливi i сповненi "поваги" до себе. В пусту гiльзу кладемо записку для тих, хто прийде сюди пiсля нас. Чомусь впевненi, що знову будуть одесити.

24 липня. Сьогоднi ми дозволили собi встати в годину дня. Вийшли десь о пiв на третю. Знову кам’яна ущелина. Жарко.

27 липня. Знову йдемо тайгою. Тут, на Верхньому Сакуканi вона багатша. Грибiв – як трави. Ми лазимо по бурелому через дикий кедрач, збiраємо гриби. Начальник, Валерiй Полянський – ледве пересуває стертi ноги. Це наш головний "хромантик". Та раптом вiн весь вигнувся пружиною, нашорошив вуха. Схопивши рушницю, короткими перебiжками кинувся в лiс. Дичина! Першi нашi трофеї 5 куропаток…

28 липня. Почалась справжня тайга. Голубика, гриби, непрохiднi завали. Туго доводиться, коли зiб’єшся зi стiжки. В цей день йшли недовго. Набрели на поляну, всю зарослу смородиною. Густо пахне хвоєю, повiтря тягуче, гудуть бджоли. Ми повзаємо на чотирьох i збiраємо смородину у вiдро. Їсти бiльше несила.

Абсолютний спокiй, повна вiдчуженiсть вiд суєт. Хороше сидiти на пiску i заглядати до вiдра – варимо компот iз смородини. Пiсля концентратiв – надзвичайно смачно. Сьогонi закiнчились сухарi.

29 липня. Подолали останнiй завал, i перед нами вiдкрилась Чарська долина – рiвна, як стiл, з ниточками рiк, що губляться у пiску. Йдемо рiчками вбрiд. Переконались, що такий шлях найкращий. На пiску - вологi слiди. Це з пiвгодини тому пройли ведмедi…

Надвечiр прийшли в покинуте селище Синiльга. Чому звiдсi пiшли люди? Будинки ще цiлi, мiсце чудове – теплий хвойний лiс, велике озеро, в якому риби видимо-невидимо. Рибалки нашi одразу вишукувались з вудками. Григорiй Дронов знову всiх перехитрив: закинув капелюх з накомарником i витяг пiвкапелюха риби…

30 липня. Всi настроєнi рiшуче: сьогоднi треба дiйти до Чари. Йдемо драговиною, обминаючи чарськи пiски. Вiни зовсiм поряд – сухi, гарячi…

Над вечiр – в Чарi. Ось i наш милий дерев’яний будиночок. Господар-геолог давно уже пiшов з партiєю, а дверi не замкненi. Нас тут чекали…

смотрите http://art-otkrytie.narod.ru/goihman.htm

"Добрий день, дорогi романтики! Спасибi, що згадали "стару". Ми всi любимо наш "Романтик", як щось найпрекрасниiше у життi, чому ми вiддавалися сповна, бо нам було дуже цiкаво працювати i дуже радували результати роботи: захоплюючi походи, кафе "Романтик", експедицiї на Кавказ, проекти пам’ятникiв, пiдготовка вечорiв i змагань. В мене вже була своя, створена на роботi туристська секцiя, та й зараз, у Литвi, я не розлучаюся з туризмом, але вимiрюю усе тими днями й ночами, коли ми шкодували часу на сон.

Коли пiсля закiнчення iнституту ми стали начебто поза справами, часто збиралися i зiтхали, не той, мовляв, став "Романтик", не той ентузiазм, не та захопленiсть, бiльша матерiальна запеспеченiсть i бiльший спокiй. Може, ми й правi були, а може нам просто хотiлося запевнити себе, що без нас справа не пiде, адже батьки завжди люблять трохи пожалитися на дiтей.

Але я б знову хотiла сидiти на мовчазному засiданнi правлiння клубу, коли Вiтя Кашенцов виходить з себе вiд нашої безiнiцiативностi i ми потiм, вдома, до ранку смакуючi каву, важко "народжуємо" iдеї.

Найбiльш зворушлива наша iдея, в котру ми охоче i до кiнця повiрили – це романтична комуна – загальний великий будинок, де ми будемо жити всi разом зi своїми родинами. Спiльнi грошi, спiльна яхта, спiльне виховання дiтей. Менi i зараз здається, що це можливе, так хочеться в це вiрити.

Я в "Романтику" "сидiла на кадрах": оформлювала туристськи книжки, наряди, у мене ж зберiгалися звiти про походи, архiви i поточнi протоколи засiдань правлiння. Як би менi хотiлося зараз побачити усiх вас! Передайте величезний привiт усiм моїм знайомим. Великих удач вам i справжньої захопленостi.

Н. ГОЙХМАН"